ВИЗВОЛЕННЯ ПОЛТАВЩИНИ ВІД ФАШИСТСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ
ВИЗВОЛЕННЯ ПОЛТАВЩИНИ. ЯК ЦЕ БУЛО.
Рівно 78 років тому тривало вже третє — й остаточне звільнення Полтавщини від фашистської окупації.
Полтавщина 78 років тому — протягом усього 1943 року — була однією із найгарячіших точок не лише за масштабами гарячих боїв на території колишнього СРСР, а на теренах бойових дій всієї Другої Світової війни.
Полтавщина увійшла в історію, як одна із небагатьох областей України та СРСР, яку протягом 1943 року радянські війська прагнули звільнити тричі: у лютому, серпні та вересні. Наші земляки-старожили, які були і в окупації, і в евакуації, пам’ятають, що на початку вересня 1943 року вони говорили один одному: «Уже втретє цього року нашу рідну Полтавщину почали звільняти. Дай Боже, щоб востаннє!» ...
Саме так і сталося. А перед тим, під час першого короткочасного звільнення окремих районів та населених пунктів — у лютому 1943 року на території східної частини Полтавської і західної частини Харківської областей відбувалися найзапекліші бої, під час яких окремі села та безіменні висоти на Полтавщині по кілька разів на добу переходили від фашистських окупантів до радянських підрозділів. Згодом німці почали контрнаступ, який плутав усі плани Ставки головнокомандувача. Через це, у березні 1943 року, командувача Воронезького фронту Пилипа Голікова було відкликано до Москви, а для виправлення ситуації, в районі бойових дій на Полтавщині та Харківщині, з Москви було спрямовано Георгія Жукова.
ДРУГА СПРОБА ЗВІЛЬНЕННЯ. ПРОРИВ НА ПІВНОЧІ.
Після весняного відступу радянської армії друге звільнення Полтавщини розпочалося після другого й остаточного звільнення Харкова, яке відбулося 23 серпня 1943 року. Хоча за 5 діб до цього — 18 серпня була звільнена Опішня, остаточне звільнення Опішні відбулося 21 вересня 1943 року.
25 серпня уперше було звільнено Зіньків, але згодом фашисти його відбили. Після визволення Харкова і розгрому охтирського угруповання ворога радянські війська розгорнули наступальні бої в напрямку Дніпра. Фашисти докладали всіх зусиль, щоб зупинити наступ радянських військ, закріпитися на важливих опорних пунктах своєї оборони, одним із яких став і Зіньків. Гітлерівці підтягли сюди свіжі сили, зосередили тут багато техніки. Крім підрозділів 119-ой піхотної дивізії, 48-го танкового корпусу з важкими танками «Тигр» і 19-го саперного батальйону, тут зайняли оборону підрозділи дивізії СС «Велика Німеччина».
З радянського боку в наступі брали участь 136 сд, 254 сд, 93 сд, 73-го стрілецького корпусу 52-ї армії Воронезького фронту, підтримувані ескадрильєю 2-ї повітряної армії, 259-м окремим танковим полком, 444-м винищувальним протитанковим артполком. Бої за місто відразу ж набрали запеклий характер. Часто серед білого дня, як згадують очевидці, за вибухами, вогнем і димом не було видно сонця. Найважчі бої проходили в районі цегельного заводу та моста через річку Ташань. Під час визволення міста особливо відзначився особовий склад 358-го стрілецького полку, головним чином моряки Балтійського флоту. Фашисти планували зупинити тут наступаючі радянські війська. Есесівський загін факельників навіть не підпалював приміщення в центрі міста. Майже два тижні тривали кровопролитні бої, в яких загинуло 1175 радянських воїнів.
29 серпня 53-я армія Степового фронту прорвала оборону противника на захід від Харкова на декількох ділянках, охопила фланги угруповання ворога у Люботина і нависла над його комунікаціями. Під загрозою розгрому противник став поспішно відходити на південний захід. 29 серпня радянські війська звільнили Люботин і відкрили собі дорогу на Полтаву.
ТРЕТЯ СПРОБА ЗВІЛЬНЕННЯ. ПЕРЕМОЖНИЙ ВЕРЕСЕНЬ.
Відступаючи, під ударами військ Степового фронту, ворог чинив запеклий опір. Противник посилено створював проміжні оборонні рубежі по берегах річок Мерефа, Мжа, Орель, Ворскла.
6 вересня, коли вже було звільнено перший райцентр Полтавщини Зіньків, Ставка встановила нові розмежувальні лінії і дещо змінила напрямок руху фронтів. Тепер Воронезький фронт націлювався на Київ. Завдання Степового фронту полягало в тому, щоб, наступаючи в загальному напрямку на Полтаву і Кременчук, не дозволити ворогові створити стійкий фронт і розгромити полтавське і кременчуцьке угруповання противника. До цього часу до складу Степового фронту з резерву Ставки прибула 37-а армія (М. Н. Шарохін), з Воронезького фронту повернулася 5-а гвардійська армія (А. С. Жадов) і зі складу Південно-Західного фронту була передана 46-а армія (В. В. Глаголєв).
Потім розпочався процес щоденного просування радянської армії в напрямку Полтави. Це був важкий бойовий шлях, про який щоденно у своїх зведеннях повідомляло Совінформбюро.
53-я армія (І. М. Манагаров) і 5-а гвардійська армія (А. С. Жадов) Степового фронту під кінець 21 вересня по всьому своєму фронту вийшли на східний берег Ворскли. Цим арміям із ходу не вдалося взяти Полтаву. Необхідно було форсувати Ворсклу і подолати розвинену систему оборони ворога біля самої річки на її правому березі. З офіційного повідомлення Совіфомбюро 21 вересня: «На полтавському напрямку наші війська продовжували розвивати успішний наступ і, просунувшись вперед від 10 до 25 кілометрів, зайняли понад 250 населених пунктів».
З офіційного повідомлення Совінформбюро: "Війська СТЕПОВОГО фронту, успішно форсувавши річку ВОРСКЛА, після триденних запеклих боїв, 23 вересня заволоділи обласним центром України - містом ПОЛТАВА".
24 вересня радянські війська зайняли райцентр Решетилівка Полтавської області та залізничну станцію Ліщинівка. 25 вересня було звільнено районний центр Кобеляки Полтавської області, смт Козельщуну, залізничні станції: Базилівська, Богушкова Слобідка, Галещина, Ганнівка. Того ж дня війська Степового фронту почали форсування Дніпра на південний схід від Кременчука.
29 вересня 1943 року війська Степового фронту після триденних боїв на лівому березі Дніпра оволоділи містом Кременчук Полтавської області. Також було узято залізничні станції Калачівська, Омельник, Потоки, Чередники.
Але і після цього частина території Полтавщини ще перебувала в окупації. 23 жовтня 1943 року було звільнено село і залізничну станцію Ліпляве Гельмязівського району Полтавської області. У братській могилі села поховано 425 осіб, із них шість Героїв Радянського Союзу...
25 листопада було звільнено Крюків-на-Дніпрі. Після цього в офіційних повідомленнях Совінформбюро Кременчук згадувався щодня аж до... 14 грудня 1943 року - до 906-го дня війни. 14 грудня 1943 року пролунало останнє повідомлення Совінформбюро про бої під Кременчуком: «Західніше Кременчука наші війська продовжили наступ і оволоділи пунктами Шабельники, Боровиця, Погорільці, Мордва, Росошенці». Потім Совінформбюро повідомляло про всі події на цьому фронті вже з прив'язкою не до Кременчука, а до Кіровограда.
